 - Доброго дня, Миколо Никифоровичу! Ми, юні журналісти газети Дубровицького НВК, хочемо взяти у вас інтерв’ю до 25-ої річниці виводу радянських військ з Республіки Афганістан. І спочатку нам би було цікаво дізнатися де ви народилися і як пройшло ваше дитинство? - Народився я 8 травня 1959 року в місті Дубровиця. Наше дитинство не було таким як у вас зараз, ми не думали про майбутнє, а раділи тому що маємо. А загалом як всі любили побігати, поганяти м’яча і пограти у «війнушки». У юному віці цікавився мотоболом, і навіть сам складав із запчастин самокат. - А як щодо навчання? - Навчався у 2 школі. Та не дуже любив здобувати знання, але ж треба було, тому як і більшість хлопців був далеко не відмінником. Коли закінчив десятирічку, вступив до Мирогощанського технікуму, де навчався до 19 років, поки не забрали в армію. - Де проходила ваша військова служба? - 1979-му служив у Радянському Союзі в місті Талди-Курган( Казахстан ). Згодом у 1980 році нас  мобілізували в Афганістан, де йшла громадянська війна. Близько двох місяців у нас була так звана військова підготовка. Коли їхали нам усім говорили: «Їдем захищати афганський народ і робити їхнє життя кращим!». Ми їхали без жодних передчуттів і переживань, їхали, щоб служити і виконувати свою присягу. Проїжджаючи повз місцеве населення, ми бачили як і прихильність, так і відчуження, а подекуди навіть і нерозуміння з боку людей, стосовно того, що відбувається. - Ми розуміємо, що вам тяжко згадувати усі ті болючі моменти в Афганістані. Але ж, скажіть нам, яким він залишився у вашій пам’яті? - Перш за все мені згадується постійна напруга в якій ми перебували. Важкі умови проживання, постійний шум гелікоптерів, постріли і невпевненість у завтрашньому дні. Такий стан змушував нас навіть спати зі зброєю. Тому не всі витримували, були «самострєли», які були ладні на все, щоб вирватися з цього страшного місця. Пройшовши Афганістан, я зрозумів, що лише мої стальні нерви, сильний характер і вміння зберігати спокій допомогли мені повернутися додому. - Напевно важко було ваших рідним. Хто ж чекав вас удома? - Вдома мене чекали мати, Єва Іванівна, і батько, Никифор Никифорович та брат Віктор. Саме вони, отримуючи листа кожного місяця, мали надію, що я живий. Зараз я не можу уявити, що ж вони відчували, коли майже два місяці від мене не приходило жодної звісточки. Тому коли я повернувся уся їхня любов допомогла мені оговтатися від жахіть Афганістану. - Ну якщо ви згадали про любов, то нам цікаво чи була у вас кохана дівчина? - Звичайно, і вже більше 30 років ми живемо душа в душу. І саме листи Ольги дарували тепло моїй душі в холодний вечір. Вона та, яка дочекалася мене з армії, і подарувала мені двох чудових донечок: Оксану і Катерину. - Що ж було, коли ви повернулися? - Найстрашніше, що я ще довго не міг забути Афганістан, кошмари мучали мене тижнями. . Але треба було звикати до звичайного життя і думали про моє майбутнє, бо ж мав уже жінку. Тому не зволікаючи, пішов на роботу на Комбікормовий завод. Багато де працював, вже й не згадаю, так зараз працюю в Дубровицькому НВК. - Чим наразі ви займаєтеся у вільний час? - Багато часу проводжу з онучками, Нікою та Вікою. А коли починається сезон риболовлі, я як затятий рибалка, не втрачаю можливості гарно відпочити. Найбільше задоволення я отримую від процесу, а не від результату. Ці важко передати словами тому, хто ніколи не тримав вудочку в руках. - Нам було дуже цікаво послухати про ті події, і ми раді були зустрітися з вами. Щоб ви як досвідчена людина, побажали б нашому молодому поколінню? - Мені приємно, що молодь цікавиться такими подіями і я залюбки розповів свою історію. Знаєте, хочеться побажати вам тільки найкращого, але ж найголовніше – це здоров’я. Бо коли людина здорова – вона неодмінно щаслива. Я свято вірю, що вам ніколи не доведеться бачити того, що бачив я. У ваших руках не тільки ваше майбутнє, а й майбутнє нашої держави.
|
